Реклама
загрузка...

ПРО БІДНОГО ЧОЛОВІКА І ВОРОНЯЧОГО ЦАРЯ


Де не жив, а жив на світі біднии чоловік. Не мав він ніякого майна, крім маленької хатинки, нивки і двох чорненьких кудлатих воликів. Забув я сказати, що мав він ще й жінку та цілу громаду дітей. І сам не знав, скільки їх в його тісній хатині пищить, верещить, просить їсти.

Пішов якось бідний чоловік на свою нивку й узяв найменшого сина. Почав бідний чоловік воликами ниву орати.

Оре, оре… Ледве зорав дві борозни, як над ним захмарилося, та так, немов темна ніч налягла.

Дивиться бідний чоловік, що то за чорна хмара небо заслонила, й бачить над собою велетенського птаха. Дзьоб у того птаха — як гострий, калений у вогні спис, кігті — як гаки, а крила такі, що й сонце заслонили.

Налякався бідний чоловік, коли птах сів на його ниву. Прикрив птах під свої крила не тільки чоловіка, але і його сина, кудлатих воликів, плуг.

Ще дужче чоловік налякався, коли птах заговорив людським голосом:

— Скажи, чоловіче, що від тебе взяти, — сина чи воликів, бо мої дітки дуже зголодніли?

— Бери мене! — каже б’дний чоловік.— Я вже старий, досить набідувався на світі.

— Тебе не беру. Ти багато тютюну скурив, твоє м’ясо прокоптіло, від нього мої дітки захворіють. Давай сина або кудлатих воликів! — мовив на це страшний птах.

Замислився бідний чоловік, що йому робити. Дітей у нього багато, коли хлопця віддасть, і так ще досить залишиться. А воликів тільки два. Коли їх цей страшний птах забере, чим він дооре нивку, чим дров привезе, чим заробить на хліб?

А птах підганяє:

— Ти довго не мудруй, а відповідай, що мені даєш.

Тут птах почав кігтями землю під собою гребти. Глянув чоловік на ті кігті й пошкодував сина. «Будь що буде! Не дам я своєї дитини в ті страшні кігті».

— Бери воликів! — промовив він сумно.

— Маєш щастя, що дав воликів, а не хлопця. Інакше я і тебе, і воликів звів би зі світу! — промовив птах.— Та щоб ти знав: за воликів я тобі добре заплачу. Зашли до мого палацу одного з своїх синів, я йому дам те, що він тільки забажає.

— А де твій палац? — питає бідний чоловік.

— Твій син м й палац знайде за зеленими полонинами, за густими лісами, на срібній поляні. Хай тільки запитає, де живе Воронячий цар,— 3 цими словами птах вхопив пазури- щами кудлатих воликів разом з плугом і полетів.

Повернувся засмучений чоловік додому.

— А куди поділися твої волики? — питає жінка.

Розповів їй чоловік свою пригоду, засумувала й жінка:

— Що тепер з нами буде? Як хліб уродить, коли ти нивки не зорав, зерна не посіяв?

— Не плачте, мамко! — каже найстарший син.— Ось я зараз піду до Воронячого царя, най він нам заплатить за воликів. Та коли й не повернуся, то хоч одна скибка хліба для інших залишиться.

Заплакала бідна жінка ще дужче:

— Нікуди не ходи, синку! Той страшний птах ще з’їсть тебе. Най буде, що буде,— серед дітвори й тобі шматок хліба знайдеться!

Та син не послухав. Спекла мати синові паляницю, поклала в торбину цибулину й попрощалася з ним перед далекою дорогою.

Пішов найстарший син шукати, де ті зелені полонини, густі ліси, де той палац на срібній поляні, в якім живе Воронячий цар.

Перейшов син одну полонину, перейшов другу і потрапив до густого лісу. Дуже зголоднів. Сів собі під кущем, вийняв з •торбини паляницю, цибулину й почав їсти. Не встиг перший шматок покласти до рота, як бачить — перед ним чорна кульгава ворона на одній нозі скаче, підстрибує.

— Щасти доле! — мовить ворона.

— Щасти й тобі! — в’дповідає хлопець.

Сіла ворона біля хлопця й дивиться, як той смачно їсть цибулю й паляницю.

Чи ти б не дав мені хоч шматок паляниці? Я дуже зголодніла! — просить кульгава ворона.

— Знайди собі сама. Я дуже голодний, а дорога передо мною ще довга, не можу тобі дати! — відповідає найстарший син.

А мав той син тверде і скупе серце.

— Куди ти йдеш? — спитала ворона.

— Шукаю срібну поляну, на якій стоїть палац Воронячого царя.

— Візьми й мене на свої плечі, бо і я туди поспішаю. Та ні крила, ні ноги вже не служать! Я тобі вкажу дорогу.

— А як тебе понесу, коли й сам ледве ноги тягну! — мовив байдуже хлопець.

Кульгава ворона підстрибнула, махнула крилами, знялася й полетіла.

— Яка хитра! На моїх плечах захотіла проїхатися! — розсердився хлопець. Поклав він в торбину остаток паляниці й вирушив далі шукати срібну поляну з палацом Воронячого царя.

Ні срібної поляни, ні палацу хлопець не знайшов. Заблудився він у лісі й не міг з нього вийти. А бідний чоловік з жінкою чекають, коли син повернеться, та ніяк не дочекаються. Минають дні й ночі, а про хлопця ніяких вістей немає.

Каже середульший син:

— Спечіть мені паляницю, покладіть в торбину цибулину, дайте мені палицю на дорогу, піду я шукати брата. Можливо, мені вдасться знайти й срібну поляну, і палац Воронячого царя.

— Не ходи, синку, нікуди! — просить мати.— Ми й без платні Воронячого царя якось проживемо. А коли судилося братові повернутися, він повернеться.

Та не змогла мати вмовити сина. Довелось і середульшого випровадити в дорогу.

Іде середульший син зеленими полонинами, густими лісами. Іде й бачить: ворони літають. Він подумав, що ось-ось має натрапити на палац Воронячого царя.

«Ачей, десь тут має бути й мій брат!» — думає він.

В густому лісі зголоднів середульший син, сів, вийняв паляницю, цибулину і їсть. Раптом перед ним з’явилася кульгава ворона й просить, щоб кинув їй бодай шматок паляниці.

— Твій цар забрав від нас воликів, най він тебе й кормить! —мовив середульший син.

— Візьми мене хоч на плече, щоб я, кульгава й голодна, в лісі не загинула! — просить ворона.

— Най тебе твій цар бере на свої плечі! — каже хлопець.

Ворона п дстрибнула, піднялася на крилах і полетіла.

Середульший син здивовано глянув їй услід і сам встав, щоб іти далі. Та й він не знайшов ні срібної поляни, ні Воронячого царя. Заблудив у лісі і не міг знайти дорощ.

Чекають бідний чоловік з жінкою своїх синів, не можуть дочекатися. Ні слуху про них, ні вісточки.

Каже наймолодший син матері:

Приготуйте, мамко, й мені торбину. Можливо, я від Воронячого царя привезу платню і братчиків знайду.

Заплакала бідна ж’нка, стала сина просити, відмовляти. Та дарма.,

Мусила і його відпустити в дорогу.

Ішов наймолодший син високими полонинами, проходив дрімучими лісами.

Сів він під тим кущем, де колись сиділи його брати, й почав
їсти. Не встиг відрізати другого шматка хліба, як з’явилася кульгава ворона. Стрибає ворона на одній нозі й просить хлопця:

— Дай мені кусочок!

Та не встигла ворона доказати, як хлопець уже відрізав добрий шматок й дає вороні:

— їж, небого! Для мене вистачить. Одному і їсти не хочеться.

— А цибулі не даси? — питає ворона.

— А де би не дав? Коли хочеш — охоче дам.

З іла ворона хліб, з’їла и цибулину, гарно подякувала й питає:

— Куди це ти вибрався, хлопче? Ти забрів до такого лісу, з якого ще ні одна душа живою не виходилгі.

— Мені треба потрапити на срібну поляну. На тій поляні стоїть срібний палац, а в палаці живе Воронячий цар. Певно, у тому палаці і мої брати.

— Візьми мене до себе на плечі, бо я не можу ступити на ногу, а крильця мої слабі! — просить ворона.

— Чому б не взяти? Я ще ніколи ворону на плечах не носив! — посміхнувся хлопець і взяв ворону на плече.

Вирушили в дорогу. Ворона сидить на плечі й усе нашіптує:

— Іди направо, іди наліво! Іди прямо!

Йшли вони так два дні й дві ночі. Пройшли один, пройшли й другий густий ліс.

Раптом посвітлішало, й опинилися вони на широкій поляні. А що то була за поляна! Трави, квіти, навіть каміння — все з чистого срібла.

Серед поляни — скеля, теж з срібла, а на її вершині — чудовий палац.

Хлопець стояв як зачарований. Навіть уві сні не бачив такої краси. Сіли вони на краю поляни, з’їли все, що залишилось у торбині.

Мовить кульгава ворона:

— Там, на тій скелі, стоїть палац мого царя. Туди дорогу вже й сам знайдеш. Та за те, що до мене був таким добрим, я дам тобі одну пораду. Коли мій цар буде тебе питати, яку платню ти хочеш за воликів, ти нічого від нього не проси, крім того, що він кладе собі під голову, коли спати лягає.

При цих словах ворона зникла.

Син бідного чоловіка піднявся на височенну скелю; тут його зустріла сторожа й завела прямо перед срібний трон, на якому сидів Воронячий цар.

— Як ти сюди дорогу знайшов? — питає Воронячий цар хлопця.

— Добрі люди показали! — відповів хлопець. Кульгаву ворону не хотів хлопець зрадити.

— Та коли вже до мене добрався, я мушу дотримати слова. Роздивися по всіх моїх палатах і скажи, що тобі найбільше подобається. Те й дам!

Три дні й три ночі ходив син бідного чоловіка по царських хоромах, та й десятої частини палацу не обійшов. Приходить до Воронячого царя й каже:

— Чарівні твої, царю, палати. Багато всього я в них побачив, багато мені з того полюбилося. Та що я робитиму з таким багатством? Більше я оглядати хоромів не стану, а тебе прошу: дай мені те, що ти кладеш під голову, коли лягаєш спати.

Розсердився Воронячий цар і з великого гніву наказав усім воронам, що з хлопцем по хоромах ходили, відрубати голови.

— Це тому, що котрась з них тобі порадила!

Став цар умовляти хлопця, що дасть йому все, що захоче, тільки щоб відмовився від свого прохання.

— Та мені тільки це сподобалося! — не відступав хлопець.

— Дам тобі й волів, дам тобі стільки золота, скільки вони зможуть на возі повезти!

— Ні, мені тільки те дай, що кладеш під голову, коли спати лягаєш.

— Дам тобі все, що є в моїх палатах!

Та хлопець не відступав від свого прохання.

Що мав робити Воронячий цар?

Вийняв з-під подушки маленького млиночка, на якому в ианських хатах кофе мелють, і віддав його хлопцеві.

— Ось тобі те, що ти хочеш. Тільки щезни з моїх очей, щоб не заклював тебе! — гукнув сердито.

Налякався хлопець, поклав млинок в торбину и побіг з воронячого царства. Зупинився тільки тоді, коли вже був у густому лісі.

Сів, поклав перед собою млинка й шукає, чи не залишилось в торбині ще шматка паляниці. Та торбина була порожня.

«Погану раду дала мені кульгава ворона,— думає хлопець,— Коли б я взяв що з багатства Воронячого царя, було б краще».

Й почав хлопець від нічого робити того млиночка розглядати,— цікаво знати, що то за штука. Адже ж цар готовий був віддати за нього все багатство. Та на вигляд млиночок простий.

«Помру тут з голоду! — зажурився хлопець.— От коли б

переді мною з’явився стіл, як в палатах Воронячого царя,— з їжею, напитками».

І крутнув ручкою млинка… Миттю перед хлопцем справді з’явився багато застелений і заставлений стравами стіл.

— Дивися, що мій млинок знає! — здивувався і зрадів хлопець.

А потім знову засумував: «Та як мені самому їсти, коли дома голодний няньо, мама, брати і сестри?»

Крутнув хлопець знову ручку того млиночка й промовив:

— Най тут будуть мої рідні брати й сестри, мої батьки’

В ту ж мить за стіл сіла вся рідня хлопця — батько й мати, сестри, брати.

Доти не піднялися з-за столу, поки всього не з’їли. Потім повернулися всі щасливо додому й зажили в достатках. Що тільки захочуть, млинок все змеле.

Коли не вірите, зайдіть у їх хатину і запитайте самі. Коли захочуть, вони вам все розкажуть.

ох

олись-то давно, не за нашої пам’яті, — мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі,— жив собі убогий чоловік з жінкою, а в них бул одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик удався, що лишенько! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двад цять, а він усе на печі сидить, як подадуть їсти, то й їсть, а не дадуть, то й так обходиться.

Батько й мати журяться:

— Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого не дотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!

Так йому не до того: сидить та просцем пересипається.

Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:

— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чому навчили.

Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік.

— Що його робить? Поведу,— каже,— вражого сина, ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече.

9 Українські народні казки Бібліотечна книга

Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так над стежкою стоїть обгорілим пеньок; батько й каже:

— Притомився я — сяду одпочину трохи.

От сідає на пеньок та:

— Ох! Як же я втомився!

Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена 1 аж по коліна.

— Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене?

Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?»

Та й каже йому:

— Хіба я тебе кликав? Одчепись!

— Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав!

— Хто ж ти такий? — пита чоловік.

— Я,— каже дідок, — лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав7

— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.

— Ні, кликав: ти сказав: «Ох!»

— Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав.

— Куди ж ти йдеш? — пита Ох.

— Світ за очі’ — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать,— може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.

— Найми,— каже Ох, — у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери, а не впізнаєш — ,ще рік служитиме в мене!

Добре, — каже чоловік.

Погодилися, — чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена,

і діти, сказано — все-все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!

Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та попоїси трохи!

Мавки подають йому страву — і страва зелена.

— Ну,— каже Ох,— піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув.

Приходить Ох — аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит!

Ох тоді взяв попілець, за вітром розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,— наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.

Ох знову звелів наймитові дрова рубати; той знову заснув.

Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець за вітром розвіяв, вуглину сприснув живущою водою,— наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його втретє, та* знову сприснув вуглину живущою водою,— і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде по сина. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого,сів та й каже:

— Ох!

Ох і виліз із того пенька та й каже: Здоров був, чоловіче!

— Здоров, Ох!

— А чого тобі треба, чоловіче? — питає Ох.

— Прийшов,— каже,— по сина.

— Ну, йди: як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом.

Приходить до його хати. Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалося такого півнів!

— Ну, пізнавай,— каже Ох, — де твій син?

Чоловік дивився-дивився —

всі півні однакові, один у один,— не впізнав.

— Ну,— каже Ох,— іди ж собі, коли не впізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому. От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Приишов до пенька.

— Ох! — каже.

Ох до нього виліз.

— Іди,— каже,— пізнавай.

Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.

— Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік служитиме у мене.

Чоловік і пішов, журячись.

.Виходить і третій рік: чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.

— Здоров, чоловіче!

— Доброго здоров’я, діду!

— Куди тебе доля несе?

— Йду,— каже, — до Оха виручать сина.

— Як саме?

— Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.

— Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.

— Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не зйаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте,

як мені сина вгадать?

— Знаю! — каже дід.

— Скажіть же й мені, дідусю- голубчику! Бо все-таки, який він не був,— а мій син, своя кров.

— Слухай же,— каже дід,— як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обску­буватиметься: то твій син! і пішов. Приходить до пенька:

Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.

— Пізнавай,— каже Ох,— де твій син! Пізнаєш — твій, не пізнаєш — мій.

От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:

— Ось мій син!

— Ну, вгадав! Коли так — бери.

Взяв перекинуз того голуба,— і став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає.

Подякував чоловік дідові — Ох! — каже.

Батько зрадів, обнімає його, цілує. Раді обидва!

— Ходім же, сину, додому.

От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає.

А далі батько й каже:

— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний, і ти біднии. Служив ти три роки, та нічого не заробив!

— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,— тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші підуть, розживемось!

Йдуть та йдуть,— аж так: на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: ли­сиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу:

— Це твій хорт?

— Мій!

— Добрий хорт! Продай його нам.

— Купіть. -ч

— Що тобі за нього?

— Триста карбованців, без ретязя.

— Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо! На сто!

— Ні.

— Ну, бери гроші — давай хорта.

Одлічили гроші, взяли хорта,— давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька. Йдуть та йдуть, батько й каже:

— Що нам, сину, цих грошей, — тільки іцо хазяйством завестись, хату полагодить.

— Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— тату, паничі

їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки.

От ідуть полем,— паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом,— так зразу й насів на перепела. Паничі побачили: — Це твій сокіл?

— Мій!

— Продай його нам!

— Купіть.

— Що тобі за нього?

— Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

— Ми йому парчеву зробимо!

Псторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

— Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.

— Постійте, тату, ще буде. Як будемо іти через ярмарок, то

я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців; тільки продавайте без недоуздка.

От доходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувсь конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно! ^Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут насходилось купців — торгують.

— Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть!

— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену вуздечку зробимо!

Дають п’ятсот.

— Ні!

А це підходить циган, сліпий на одне око:

— Що тобі, чоловіче, за коня?

— Тисячу, без недоуздка.

— Ге! Дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!

— Ні, не рука,— каже батько.

— Ну, шістсот… бери!

Як узяв той циган торгуватися, як узяв,— так чоловік і шага 1

не спускає.

— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.

— Е ні, цигане: недоуздок мій!

— Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк…

— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.

— Ну, батю: я тобі ще п’ять карбованців накину, — тільки з недоуздком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п’ять карбованців! Взяв і оддав. Пішов чоловік,

Шаг— історичне, грошова одиниця, півкопіики.

взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом. Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.

— Не втік-таки від моїх рук, собачий син! — каже жінці.

От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пити, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:

Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

— Коли ти, кумонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці, — то я й так чую!

Знову — що нажене щука окуня та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та й каже:

— Коли ти, кумонько, хочеш,— то я и так чую! Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене!

А це підпливає той окунь до берега, — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:

— Який я, таточку, гарний перстень знайшла!

Батько любується, а царівна не знає, на який його и палець надіти: такий гарний! Коли це через який там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем переки­нувся.) Цар виишов:

4

— Що тобі треба?

— Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю. Віз у

свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?

— Так,— каже цар,— моя дочка знайшла.

Покликали її. Ох як узяв її просить, іцоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився.

— Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові,— оддай!

А Ох так просить:

— Що хочете, те й беріть у мене,— тільки оддайте мені перстень!

— Ну, коли так,— каже царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті.

А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, та в вікно й вилетів геть та и полетів собі…

А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:

— Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

Цар довго морщився: «Як-то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися — та взяли їх поблагословили, та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

Узнавайте о новых статьях и обновлениях по почте:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *


шесть × 6 =

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>